Мистецько-фольклорний,краєзнавчий проект «Міфи і легенди Кам’янецької землі»

                         Напрямки:

  • Кам’янеччина історична
  • Літературно-мистецька Кам’янеччина
  • Фольклорна Кам’янеччина

                       Обґрунтування проекту:

  Немає в людини місця дорожчого, ніж те, де вона народилася, землі, на якій  зросла.  Щоб по-справжньому любити рідний край, його слід добре знати, необхідно вивчати  його історію, мову, культуру. Саме краєзнавчі матеріали сприяють вихованню патріотизму. Національної свідомості, високої моральності.

Тому завдання бібліотек – виявити, зібрати і надати для використання всі матеріали, пов’язані з рідним краєм, забезпечити бібліографічну інформацію за допомогою цікавих форм. В зв’язку з тим, що у бібліотеках-філіях недостатньо краєзнавчих друкованих видань з історії сіл, відомих  людей краю, виникає необхідність у здійсненні  пошуково-дослідницької діяльності бібліотек, в результаті чого пошуки нових відомостей будуть відображатися у краєзнавчих посібниках  по трьох напрямках : Камянеччина історична, Камянеччина фольклорна, літературно-мистецька Камянеччина та біобліографічних  посібниках   «Знатні земляки –ювіляри року».

  Мета проекту:

  • Збереження документальної спадщини по краєзнавству, як частини культурної спадщини України і забезпечення вільного і необмеженого доступу до неї. Формування в  місцевій громаді стійкого інтересу до рідного краю, його історії, традицій та культурних цінностей.
  • Відновлення історії краю, традицій та звичаїв, дбайливе ставлення до  памяток історії та культури, літератури, фольклору та народної пісні.
  • Збереження  документальної історії  та культури, літератури,  народної пісні
  •  Збереження для нащадків фактів історичних подій, традицій, звичаїв, фольклору.
  • Залучення до активного вивчення  краю.
  • Популяризація літературно-мистецької спадщини краю
  • Формування любові та інтересу до народної творчості, культурний традицій
  • Стимулювання розвитку творчого пошуку місцевих звичаїв та традицій

Завдання проекту:

  • Формування  краєзнавчих інформаційних ресурсів відповідно до вимог сучасного інформаційного суспільства та забезпечення умов збереження документів.
  •  Активізація у сільських бібліотеках району збору краєзнавчої інформації методом «усної історії».
  • Поповнення краєзнавчих фондів новими джерелами усної історії
  • Видання краєзнавчих посібників, буклетів, інформацій, історичних довідок, біобібліографічних довідок з історії краю.
  •  Формування потреби у читанні  краєзнавчої літератури
  • Організація комплексу культурно-просвітницьких заходів для стимулювання розвитку інтересу до історичної та культурної спадщини Камянеччини.
  • Популяризація історико-культурної спадщини камянецького краю.
  • Зміцнення партнерства та  співпраця з місцевими краєзнавцями, організаціями та установами, що здійснюють краєзнавчу діяльність.

   Учасники проекту:

  •  Відділ культури і туризму РДА
  • ЦРБ
  • Бібліотеки-філіали
  • РЦКіМ «Розмай»
  • Клубні працівники
  • Працівники музеїв
  • Знавці легенд, фольклору

                               Основні заходи

Дата

 проведення

 

Етапи

 проекту

Форма

проведення

Очікуваний

результат

   2016

Організація пошукової роботи. Запис спогадів односельчан на відповідні теми, їх опрацювання

 

 Збір легенд, фольклору, відомостей про історичні події на території краю, історичні постаті.

Збір матеріалів про письменників, композиторів, художників, народних майстрів-земляків

2016

Підбір матеріалів до видання збірників фольклору, легенд.

Підбір матеріалів до видання серії «Знатні земляки-ювіляри 2016,2017,2018р.р.

Видання біобібліографічних видань краєзнавчого характеру

Видання збірника легенд.

Видання серії біобібліографічних

посібників (по творчості поетів,художників,композиторів

2017

Презентація посібників.

 

Поповнення фондів краєзнавчими матеріалами

Видання збірників (н. Камянеччина пісенна, легенди рідного краю,

.Розміщення матеріалів на сайті бібліотеки

2018

Відзначення кращих видань

 

 

2017-2018

Використання видань для широких кіл читачів

 

 Доведення  інформації до читача через проведення презентацій видань, оформлення тематичних поличок, книжкових виставок, зустрічей із  земляками.

2016-2017

 

 

 Створення електронного літературно-краєзнавчого альманаху

2017

 

 

 

 

 

2016-2018

Збір відеоматеріалів  з  народних свят та обрядів Камянеччини

 

Створення електронної презентації «Майстри декоративно-прикладного мистецтва Камянеччини»

 

Формування фонотеки «Народні обряди та звичаї Камянеччини»

                     Очікувані  результати:

  • Збільшення і якісне поліпшення краєзнавчих фондів відповідно до зростаючих інформаційних потреб користувачів.
  • Підвищення  рівня доступності краєзнавчих інформаційних  ресурсів за рахунок збільшення  краєзнавчих фондів,  розширення спектру і підвищення якості бібліотечних послуг.
  • Підвищення інтересу до краєзнавчої літератури і збільшення книговидачі з цієї тематики.
  • Покращення якості бібліотечного обслуговування:  збільшення книговидачі цієї тематики.
  • Покращення якості бібліотечного обслуговування:, зміцнення соціальної значущості і статусу бібліотек у місцевій громаді.

Розробник: Камянець-Подільська ЦБС

Основні виконавці програми: Камянець-Подільська ЦРБ

 Тривалість проекту 3  роки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 



Легенди Кам'янеччини

Легенди… відгомін сивої давнини. Творив їх народ впродовж усієї історії. Опоетизовані, романтичні, іноді наділені фантастикою, вони від покоління несли правду про події, що відбувались, і донесли її аж до наших днів. Правду найщирішу, бо мовлену устами.

 

Край у назвах 

(звідки пішла назва села)

Село Крушанівка

    Село Крушанівка було засноване в першій  половині  18 століття.  Воно було приписане до Китайгородської єпархії.

    Село розкинулось  в долині, по якій протікає струмок, що бере свій початок  в урочищі, названому «Верховина».  Урочище знаходиться в кількасот метрах на північний захід від села. По берегах цього струмка, за переказами старожилів, росли буйні зарослі крушини. Старожили пригадують, що саме серед цих кущів була побудована перша хата. І саме ці  кущі  крушини лікарської і послужила за назву села – Крушанівка.

    Село Жванець   

     На березі річки один француз чекав на човен, який не приплив. Француз написав на скелі своє прізвище Жван, щоб цей напис побачили моряки. Кажуть, що саме цей напис дав початок назві села.

    Село Оленівка

    Колись, у давні часи, коли правили пани, пан подарував своєму сину маєток . Син  мав землі, але не було кіпаків. Тоді старший пан  у свого знайомого пана з країв вічного холоду, десь з Чукотки за пару борзих псів виміняв собі для сина кріпаків.  Син поселив їх на своїх землях і утворилось село. Але кріпаки дуже сумували за своїми краями, де по білому снігу бігали олені і де  залишились їх рідні та близькі. Тож вони і вирішили село назвати Оленівка, хоч колись воно по переказах  називалось Флоріянівка.

    Село Фурманівка

Ще давно-давно жили люди поблизу річки Тернавки , на її долині.   Там собі жили і господарювали. Та ось одному господарю не  захотілося більше жити біля річки, на долині, і він вирішив  збудувати оселю  на горбі. З часом за ним потягнулася родина, сусіди і це поселення отримало назву по прізвищу першого переселенця Фурмана.

    Село Думанів

    Початок був покладений з того, що чумаки  подорожували в Крим по сіль.  Дорога їх вела по шляху з півночі на південь по Білецькому  шляху, який проходив  по полях біля села. Вздовж шляху не було  питної води. Зустрічались рутки з стоячою водою і чумаки в пошуках питної  води добрались до берегів річки Смотрич.  Тут вони   і натрапили на святу, влітку  ледяну, а взимку не замерзаючу воду, чисту як сльоза. З цією водою вони не змогли  зрівняти жодне джерело, яке зустрічали по дорозі. Це джерело і привабило їх. Слава про нього пішла по всьому  Поділлі.  Чумацький шлях проходив біля цього джерела . Чумаки завжди робили зупинку біля нього.  Так  спочатку і появилась над річкою Смотрич біля джерела з святою водою перша корчма.  Багатьом чумакам подобалась мальовнича місцевість, не могли вони залишити це чудове місце і більше не появлятись. Цілюще джерело тягнуло  їх до себе і деякі чумаки залишились. Довго чумаки думали, де саме їм  поселитись, і вирішили корчму перенести на друге місце, серед лісу. Біля корчми  побудували два будинки, не так просто було поселитись в не заселеній місцевості. Кругом красиві лісні місця, серед лісів степи з лікарськими травами, річка, джерело з святою водою. Довго чумаки міркували, думали, гадали. сперечались, згоджувались, розходились в рішеннях і на кінець прийшли до єдиної думки і придумали… Селище  отримало назву Думанів, що означає місце, про яке  довго думали.

    Село Оринин

    Колись давно був такий час, в деяких місцевостях, коли люди не знали ні панів, а ні панщини. Сіяли, орали і так жили.

      Якось у нещасливу пору  найшов їх князь Владис з військом. Вояки розбіглись по всіх хатах і зігнали людей на берег річки. Там пан Владис сказав, що віднині ви будете робити те. що я наказую. Не думайте тікати, бо шкіру здеру. Кругом варта. Пожурилися люди, але що зробиш; треба працювати і пішли лупати скалу, щоб збудувати князю палац. Не скорився лиш старий дід,  в якого була внучка. Вужем вислизнув з очей  князівської варти, і поселився  з онучкою далеко від князівського ока,  в урочищі на горах.

         Пройшли роки. Старий дідусь вже від віку  ізсохся, а внучка його, яку звали Орина, стала такою красунею, немов вечірня зірка. Збудували вони хатинку у лісі, а згодом й інші люди поселилися.

         Та ось одного разу через те поселення їхав Владис. Він впізнав красуню-дівчинку, наказав своїм слугам схопити її. Вони так і зробили. Коли князь на неї подивився, то вперше в житті відчув страх. Стільки сміливості  й непокори було  в її очах. І наказав вкинути непокірну в льох під вежею. Через три дні запитав, чи просилася вона  на світ ясний. Слуги відповіли, що ні.

          Через тиждень сам прийшов і сказав:

  • Будеш княгинею?

  • Вона відповіла:

- Посій, князю, кукіль на камені, коли вродить овес, то я стану княгинею.

  • То гинь смертю голодною!

   Ніхто більше не чув її голосу. Чутка про те,  що князь згноїв дівчину, долетіла до громади. Люди схопили вила, сокири і княжих вояк не стало, а з самого Владиса залишилась купа кісток.

     На честь нескореної гордині Орини назвали поселення Оринин. А де живе красуня - дівчина, тече джерельна вода.

Село Вітківці

    Легенда перша.

    На тому місці, де зараз розташоване село Вітківці, були колись верболози і зарості. А навпроти за Збручем було село. Страшний був пан у тому селі, жорстоко знущався він над селянами. Селяни не витримували наруги – розбіглися хто-куди. Одні далеко в інші села, інші в ліси,  а брати Войти втекли у верболози на цю сторону Збруча. На цьому місці, де зараз село і збудували вони свої перші помешкання. З тих пір люди починають оселятися в цих місцях. А село дістало назву Войтівці ( за прізвищем братів Войтів).

    Легенда друга

   Колись давно, коли ще не існувало нашого села,  було невеличке поселення в лісі Явин, над Збручем. На це поселення напали кочові племена татар. Люди розбіглися хто-куди. Жінка Віта з своїм  сином втекла  у верболози ( де зараз село Вітківці). Тут вона розклала свій курінь. За нею почали селитися тут люди. А село дістало легендарну  назву Вітківці.  Від імені Віти, першої його жительки.  

    Село Тарасівка

     Жив собі пан і була в нього дуже красива і розумна донька. Він дуже пишався своєю донею і подарував їй наділ землі. На цьому наділі побудував будинок, господарювала Тараска вміло. Вона добре відносилася до своїх людей. І за це вони були їй вдячні. На честь своєї пані вони назвали своє село Тарасівка.

    Село Гораївка

         Від роду до роду, від прадіда передавалась усна розповідь про народження села.

         Молдованин, який  проживав на правому березі Дністра, за прізвищем Гурай дослідив, що глина, де тепер знаходиться наше село придатна  для виготовлення посуду. Тоді він спробував випалити декілька горщиків. Горщики були чудові. Гончар Гурай оселився тут, згодом завів  сім’ю.  Місця, де виготовлявся посуд, збереглися ще і до нашого часу. Уламки від посуду знаходяться ще й нині на людських городах .  Так, поблизу робочого місця і почалася розбудова села. Першим жителем села став молдованин Урсул. Село назвали Гураївка, а перші жителі села Урсули. Село зростало, люди будували хати глиняні, дахи солом’яні. Перші шість сімейств були за українським прізвищем Урсуляки, а село Гораївка.

        Старші люди говорять, що село Гораївка  побудовано на горі, а на горі завжди «ївко», тобто «холодно», тому так і назвали «Гораївка».

    Село  Чабанівка

       Давно це було… літ, певне, більш, як триста буде, попасом, попасом ішла собі отара, а за нею, не поспішаючи, тягнувся і чабан – все обочами, горбами, долинами. так дійшли вони аж до великої розлогої балки.  Розійшлися вівці, скубають зелену травичку. А  чабан скинув шапку,  витерся рукавом та й  став розглядатися  довкола. Куйовдить вітер його сиву чуприну, полоще полотняну сорочку,  припікає сонце наморщене  чоло. Звисає з плеча торбина  з харчами. А  чабан, опершись на ґирлигу, думає про своє. Промайне літо,  настануть холоди,  закружляють хурделиці. Де зимувать з худібкою?

   Прийшлась йому до душі оця  місцина. І сказав тоді до себе  чабан: «Буду селитись  отут!» І поселився. Збудував  хатину, кошару та й зажив зі своєю родиною. Випасав овечок, напував їх  із струмочка чистою водицею,  а взимку  балка захищала від холодних вітрів.

   Минав час,  виростали діти, а за ними – онук і  правнуки. Ставали чабанами, селились тут же. Розросталось чабанське поселення,  яке пізніше люди назвали – ЧАБАНІВКА.

    Село Руда

         На території с.Руда знаходилось багато  природніх джерел  (рудники). Вони утворювали невеличку річечку.  Назвали  її рудкою. Звідси і назва  походить села Руда, на території  села, а точніше, старої  руди, і по цей час, знаходяться джерела, які утворювали  річку… Джерела настільки були сильними, що пан забивав їх вовною для того, щоб розчистити русло річки.. На даний час джерела утворили невеличке озеро.

 Озеро так і досі стоїть не розчищеним, тому що не піддається людському втручанню,  начебто,  джерела мстять людині за те, що їх було забито. Сьогодні замість річки протікає маленький струмок, а озеро дістало назву Лук’янове.

    Село  Грушка

Села, що виникли біля насаджень яблунь, груш, горіхів, вишень, черешень  одержали і відповідні назви..

          Але не можливо, щоб в той час, коли місцевість була покрита лісами і щоб одна людина чи декілька чоловік розчищали ліс  і займались вирощуванням культурного грушового, яблуневого чи вишневого садів. Виходить,  що коли виростав культурний сад, то після цього люди організовували поселення і давали  їм назву того чи іншого  насадження плодових дерев.

         Як вже зазначалось, що дана місцевість раніше була покрита  лісними масивами, де серед різних порід дерев росла значна кількість диких груш, яких ще і зараз росте багато в лісах.

         У переказах говориться, що де зараз у селі знаходяься «Муровані криниці», у данину  тут росла велика дика груша, біля якої знаходились джерела холодної води. Тут перехожа людина , чи то група людей могла перепочити, втамувати свою жажду холодною водою.

         Крім того, ця  груша по своїй величині була як орієнтир на даній місцевості.

         Ось чому ще й до цього часу існує поговірка «Нам аби до  грушки, а там можна і перепочити».

   

                                      Грушка – чудове  подільське село.

                                      Славне минуле у нього було.

                                      Назва цікава, смачна й запашна.

                                      Звідки ж спитаєш, взялася вона?

    

                                      Кажуть колись тут дорога була,

                                      Старезна груша край неї  росла.

                                      Вода біля груші джерельна, смачна,

                                      Всіх перехожих манила вона.

       

                                      Бувало так кажуть:

                                      -До грушки дійдем,

                                      Отам віпочинем,

                                       Водички поп’єм.

 

                                      Немало з тих пір вже води утекло,

                                      На місці оцьому з’явилось село.

                                      Вже  грушка давно своє оджила,

                                      Та назву прекрасну  селові дала.

      

                                       Тут люди трудящі і щирі живуть.

                                       Орють щедру землю і сіють, і жнуть.

                                      Ще  грушківчани завжди залюбки

                                      Вирощують яблука, груші, сливки. 

    Село Вихватнівці

 Дуже давно жили собі люди у тому самому лісі, що називається Совий яр. А вибрали вони досить затишне місце у долині, біля самої  річки Студениці. Жили  та хліб вирощували.  Та трапилася з ними велика біда. Одного разу на поселення налетіли татари. Хати спалили, майно пограбували, а людей пов’язали  та забрали в неволю.

         Декому з жителів вдалось сховатись у печері. Що там у лісі. Так і врятувались. А коли татари відійшли, то забрали із собою все, що залишилось  від їхніх жител, та й вийшли з долини на гору. Облюбували місце на захід від Сового яру, що біля криничок, де й  поселились. Так виникло село Вихватнівці. Адже люди вихватились від татар.

       …А там, у Совому  яру, де колись було поселення, залишилась лука. Селяни, а згодом місцевий колгосп , вирощували овочі. А під час оранки землі часто знаходили залишки давнього поселення.

    Село  Китайгород

 Десятки мільйонів років тому територія нашого краю була вкрита водами  глибокого тропічного  Сарматського моря,  населеного різними морськими мешканцями. Серед них були й великі кити – господарі моря, недарма стародавні люди вірили, що саме кити тримають Землю на своїх спинах. Пізніше, море почало відступати…

         В сім’ї двох китів, які палко любили один одного, народилося маля. Щастю не було меж.  Але сталася біда – маленький кит загинув. Горе заполонило сім’ю. Згодом, коли море почало відступати,  подружжя китів не хотіло  покидати те місце, де загинуло їх маля.  Вода відступала, а кити були непорушні. З часом утворилась велика кам’яна гора, яка потім покрилася  родючим панцером. Коли людина почала заселяти територію біля моря, облюбувала це місце і оселилась на спині  великого кита. Згодом поселення назвали Китайгора. 

         Великий кит розлігся серед лісів, садів. Видніються білі хати,  добре видно церкву, костьол, панський маєток. Із заходу та півдня, омиваючи  велику гору-кита, тече річка Тернава,  а з сходу – малесенький Окунь, який по всій своїй довжині  поповнюється  цілющими джерелами, що б’ють з-під великої кам’яної брили. Річка Тернава створила глибокий  звивистий яр. Через яр  проходить  шлях з Кам’янця в село. Крута та довга  дорога  на правому березі та ще крутіша і довша на  лівому березі Тернави.

         На вершині гори китайгородці збудували великий замок –фортецю. Навколо замку – великий міцний  мур, навколо муру –земляний вал.

         Китайгород – давнє укріплене поселення Середнього Подністров’я.

    Село  Подільське (Привороття)

         Жив у недалекому селі від нашого один шляхтич. І ось одного разу він  об’явив себе князем, а ближню територію своїм  князівством  і обкопав її великим  і глибоким ровом. З сторони від нашого села поставив ворота . А для того, щоб виїхати з них, покликати треба було когось, щоб відчинив ворота. Коли запитували чоловіка :     «Куди їдеш ?» він відповідав : «Попри ворота». Звідси і пішла назва При -вороття. А пізніше  село перейменували на Подільське.       

    Село Кульчіївці

         Основні частини села мають власні назви : Куликівка, Заваликут. Нинішня  назва Кульчіївці, народна назва Кульчиївці пов’язана з топонімом Куликівка. Обидва імені – Кульчиївці і Куликівка походять від давньоруського імені на прізвисько одного з перших поселенців. Найдавніша форма цього імені (чи прізвиська) була Кулик. Його слід виводити від назви відомого птаха.

    Село Шустівці

         Із розповідей старожилів відомо таке, що в період татарсько – турецько – польської  агресії , населення тікало в наші місця і на даному острові оселились шість сімей чи господарств. Так розповідав Григорій Завальнюк, що він чув від якогось архієрея в церкві, коли ще був малим і ходив у школу.

Інші старожили також твердять, що назва  Шустівці походить від шести хат перших поселенців.

Більш достовірне походження назви «Шустівці» буде від слів «Шуста», «мох».

      Село Нігин

         Перша документальна згадка про Нігин, як про поселення, що належало  Кам’янець – Подільському римсько – католицькому  єпископату біскупії датується 1530 р.  Село згадується під назвою Nichinia.  Слово  Nichinia   співзвучне зі словом ніша, нора, печера- буда, що пізніше дало назву Нігин – Буда, як пізніше записано в документах 1560 р.

    Селище міського типу Стара Ушиця

         Заходило сонечко, закінчувався трудовий день, під лісом, на запашних луках, між соковитими травами ряснів чебрець, кивали голівками ромашки, а далі на схилах річки сріблом виблискувала ковила.

По річці повільно плив човен з двома мисливцями. Це були київські князі Аскольд і Дір. Вони подорожували нашим краєм. Князі не хотіли пускатися в дорогу серед ночі і вирішили тут заночувати. На березі вони зустріли рибаків, які після важкого   трудового дня вечеряли. Вони пригостили Аскольда і Діра смачною юшкою. «Ах какая !» - вимовив один з них . Це невідоме слово так сподобалося рибакам, що вони стали називати своє поселення Ушицею.

    Село Кудренці

         За часів Римської імперії    при імператорі Трояні, Троянів вал став   ареною боротьби наших предків слов’ян  проти римських  загарбників. Не пустили  вони далі ворогів , сильним і мужнім виявився Древній Дол., що пізніше став за тим Подолом, поділеним, бо пізніше користолюбні князі між собою поділили. На знак звитяжної битви – перемоги хоробрий ватажок зібрав місцеву дружину, виголосив перед ними пам’ятні слова :

  • Хто Рим зупинив, як не ви!

  • І ти !. – дружно додано військом.

     Розповідали діди, що того ватажка нібито Ярим звали, а найпершого  його помічника  - звитяжця – Кудриним, бо дуже кучерявим був. Ото й Кедрин, ніби на нашому Долі, цьому затишному місці заснував село.

    Старі люди ще переказували, що в селі колись існував рукопис, в якому розповідалося про історію краю і села, згадувалось про Кедрин Дол – Кудренці.

    Село Підпилип’я

    До 16 ст.  Підпилип’я було частиною Залуччя – великого поселенця, яке тоді розташовувалось на двох мисах, створених руслом Збруча. На початку 16 ст., коли селом володів Яків Підфилипський, каштелян Кам’янець- Подільський , частина Залуччя, що містилась на північному мисі і на протилежному правому березі, виділилось в окреме поселення. Воно було названо Підпилип’ям (Підфилип’ям) за прізвищем його власника.

    Село Княжпіль

    Свою стародавню назву Княже дістало від подільських князів Коріатовичів.                                                                                                                                               

    Село   Нефедівці

    Село заснували втікачі – кріпаки, що оселилися на річці Студениці. Першим жителем був Федь, який отаборився на правому березі річки, а жителі лівого берега Студениці  -  не – федівцями. Не писемність, безземелля  та злидні – ось характерні ознаки села того часу.

    Село  Боришківці

За переказами , Боришківці здобули свою назву від першого поселенця чи засновника села – якогось Бориса, якого називали Боришком.

   Село Привороття

    Назва ж Привороття пов’язана з воротами, які були встановлені з метою контролю за в’їздом в Орининський ліс, через який пролягав старовинний шлях з Чорнокозинець на північний схід.

    Село Рихта

    Жив колись у нашому селі  пан на прізвище Ріхтер . Було у пана багато кріпаків, але не всі вони були зареєстровані. Адже пан в залежності від полів та людей здавав податки губернатору. У пана був писар, який записував всі події, що відбувалися в селі із року в рік. Так вівся літопис села. Одного разу приїхали до пана з ревізією. Прийшлося панові не реєстрованих кріпаків заховати в погреба недалечко будинку. Так  чоловіки і жінки, старики і діти сиділи в погребах, поки пан приймав ревізію. А пан приймав її довго. Дві недільки в селі пиячили, та ще й до губернії поїхав пан з ними. І там пиячив зо дві недільки. Коли повернувся в село і відкрив погреба то побачив, що люди були мертві.  «Істрибив» пан таким чином багато людей. Місце, де були погреба, люди й досі називають   стебники, від слова «істрибив». Писар не міг утаїти в своєму літописі  той факт, що загинуло стільки людей. Через деякий час пропав  літопис села і писар . Селяни не могли простити панові загибелі своїх  близьких і підпалили весь панський маєток.. Горів будинок, свинарник, конюшні.

    Одному селянину  дуже жаль стало корів, коней, він скочив у вогонь, порозкривав всі стайні, сам вивів коней.  Після цього дав кріпакові пан «свободну». Дав також поле. Ось і утворилась Слобідка Рихтецька , від «свобідного» кріпака із Рихти. Село Рихта отримало назву від прізвища пана Ріхтера, який згодом продав землі і кріпаків, виїхав з цього села, боячись помсти селян.

    Село Вербка

    Це було давно… Так давно, що про цю історію могли розповісти старенькі  трухляві верби, які окоренились обабіч ставка. Літ,  певне було більше як чотириста. Густі ліси,  чорноземні грунти, рівна місцевість, незаймані чисті  і горді вершини  товтр, а головне, ставок, який потопав в зеленому розмаїтті верб, де і почало  пульсувати життя людини. Волога місцевість сприяла  гарному росту  верби.  Люди з них плели кошики, сумки, використовували і кору верби.  Мешканці кількох халупок і почали називати це поселене місце Вербовим. Згодом поселення розросталось і стали його називати Вербкою.

    І по сьогоднішній день, як би не розросталось село, нумерація дворів все ж таки розпочинається, як кажуть в селі «від ставка», або від верб» а біля багатьох сільських криниць розплели свої коси зелені верби. Які нагадують про походження села.

    Село Колибаївка

    Було це в далекі часи. Подорожував із Бессарабії один чоловік.  Пройшовши довгу путь, стомився у дорозі. Тай вечір уже настав. Побачив яр на полі, тай заночував там. Уранці оглядівся навкруг, урочище було серед простого поля. Неподалік був ліс, сподобав чоловік собі ту місцевість. Вирив землянку, шалаш зробив, якого він називав колубай. Згодом перевів свою родину у цей колубай і оселився там.  Так і почали називати поселення Колубаїв яр, а згодом Колибаїв.

    Село Сокіл

    Було це давно, дуже давно... Може, тоді, як брати Кий, Щек і Хорив та їхня сестриця Либідь, вперше з'явившись на Дніпрових кручах, взялися заснувати тут місто, яке згодом стане "матір'ю городів руських", виросте й возвеличиться, відтак отримає статус столиці. Можливо, дещо пізніш... Коли литовські «мандрівники» брати Коріатовичі, облюбувавши зручне місце на майбутньому нашому Поділлі, вирішили збудувати «квітку на камені», до речі, також на скелястому березі річки, щоправда, дещо меншої і не такої бурхливої з найменням дивним, слов'янським -Смотрич. А, може, і задовго до того. Мешкали у нашім краї, на наших землях і хоробрі й мужні лицарі. То були справжні богатирі, безстрашні вояки. Здорові, наче казкові титани, сильні й добре розвинені фізично, вони чудово їздили верхи на бистроногих, витривалих до неймовірного, скакунах, до того ж майстерно володіли ком та іншою зброєю, і годі було й думати їх перемагати у відкритому бою. Та воювали вони не завжди. А коли на землі їхні приходили нетривкий мир і сякий-такий спокій, учорашні хоробрі вояки орали землю, вирощували збіжжя, ростили дітей. Щоби продовжити рід свій, щоби було кому захищати від грізних нападників землю свою, рідний край. Окрім усього, вони відзначалися неабиякою чесністю і не меншою порядністю. Ніколи й ні на кого не нападали першими, а коли і траплялося щось подібне, то неодмінно давали знати супротивникові: готуйтеся, мовляв, йдемо на ви... І посилали у розвідку соколів, яких розводили і спеціально муштрували для потреб вояцьких. Соколи ті, послані у чужинські поселення, мусили геть усе облітати і неушкодженими у свій стан повернутися. Коли ж не вернеться котрийсь, або верне покалічений, кров'ю стікаючи — значить, ворог близько, ось-ось нападе, тож саме час випередити його, завдати удару несподівано, завчасу. І за командою вожака геть усі, здатні тримати у руках тугого лука з гострими-прегострими стрілами, вщент сідлали швидких коней і чимскоріш мчали на зустріч з ворогом. І перемагали.

    Того росяного кроваво-рожевого світанку, коли золотогриве сонце ще й не думало вставати, Вожак, зійшовши на одну з стрімких круч, що над самісіньким Дністром, підняв над головою і випустив у бездонну голубизну аж трьох навчених крилатих соколів: летіть, швидкокрилі, й повертайтеся з доброю вістю.

    Полетіти соколи. Довго не верталися. Уже й ранок за досвітком прийшов, і весь жаркий відходив за синій пруг. Немає й немає соколів, жодного з трьох посланих. Хвилюється, непокоїться Вожак. Зірким оком все у небо позирав: чи не летять, бува? Ні, не летіли. І лише на зорі нового спекотного дня закружляв над вояцьким розташуванням одинокий сокіл. Кружляє-кружляє, а сісти не може. Аж поки не полетів каменем до землі, де підхопили його на льоту дужі руки Вожака. Глянув Вожак на птицю - й очам своїм не повірив. Птах був увесь зранений, обидва крила перебиті, пір'я кров'ю просякло. «Хто ж тебе так? - грізно вимовив вояцький  ватаг - І як ти зміг летіти на зранених, понівечених крилах своїх?»

    Хоробрий птах, звісно ж, не відповів. Лиш стріпнув гордо чубатою головою, подивився сумно ув очі Вожакові та й помер.

    «По конях! Уперед, на чужинську орду!» - можливо, так чи інак прокричав вояцький отаман і першим скочив на буланого, з білими плямами на обох стегнах, жеребця. І помчали вони туди, звідкіль щойно повернувся поранений сокіл. Битва була жорстокою і страшною. Аж надвечір, коли червоне од спеки і напруги бою сонце покотилося на спочинок, хоробрі лицарі, забравши вбитих і поранених побратимів своїх, вертали додому. Натомлені коні ледве переставляли ноги, вояки засипали у сідлах. Але перемога додавала сил і наснаги. Вони здолали лютих зайд, захистили себе і свою землю. Коли під'їхали зовсім близько, Вожак несподівано вказав зупинити коней. Він першим зіскочив на землю, опустив голову в скорботі й

    «Що сталося, Вояче? - запитали його бойові побратими. - Чого сумуєш так гірко? Адже ми перемогли супостатів, веземо домів чимало багатства, у ворогів віднятого...»

    Мовчав Вожак довго, дивився у фіолетово-рожеву далечінь. А тоді мовив стиха: «Так, ми перемогли, але якою ціною? Ми втратили нашого найкращого бійця, втрата ця боляче вразила моє серце. Гадаю, ваші також. Він був справжнім відчайдухом, зробив те, чого б не зміг зробити жоден із нас...»

    « То хто ж він, той мужній вояк, той відчайдух геройський? Назви його ім'я, нехай ми усі запам'ятаємо його і носитимемо у серцях своїх аж до скону!».

- «Назови! Назови його нам!» - чулося звідусіль. Вожак підняв горду голову свою, оглянув вояцьку ватагу і голосно проказав: -«Ім’я йому - Сокіл. Той, що з перебитими крильми, важко поранений супостатами, все ж долетів до нашого стійбища і... загинув, як герой. Він – справж-ній вояк, він зробив те. чого, либонь, не зміг би зробити жоден з нас. Пошануймо його пам'ять!..»

    «Як, як пошанувати? Що ти пропонуєш, отамане? - посипалося-залунало звідусіль. - Хіба можна так з птахом? Господь не дозволить...»

    Суворо насупив густі смолянисто-чорні брови Вожак, звів їх аж до перенісся. Дозволить Всевишній! - мовив твердо. - Дозволить... У цього птаха-велике і мужнє серце. У нього людська, благородніша, ніж у багатьох людей, душа. Він подарував нам цю перемогу і життя. Багато це чи мало? Отож, пошануємо його. Він того заслужив. Я все сказав!»

    «То як, як нам його відзначити? Що маємо зробити для вже померлої птиці? Кажи!..» - продовжували непокоїтися вояки.

    «Назовемо на його честь ось цю місцину, куди він прилетів і де скінчив своє животіння. Нехай Бог простить нас і його».

    Вожак поволі опустився на праве коліно, низько похилив посивілу голову:

    Однині й довічно місце це називатиметься Сокіл! Я все сказав...» Вояцька ватага схвильовано мовчала. А внизу, між гострих і могутніх скель, стрімко ніс свої хвилі синій Дністер. І цвіли на подністровських кручах яблуневі й вишневі сади, і половіли жита ген у широкім полі, і, наче білокрилі яхти, пливли у синім піднебессі зграйки молочно-білих хмаринок. І хотілося, так бажалося жити...

    Минули, пролетіли роки й століття. Відгриміли війни й бойовиська. Великі й малі. Народжувалися і вмирали покоління. З'являлися на карті часу й так само зникали з неї нові назви, імена. І Сокіл - тому не виняток. Так повідає одна з легенд Подільського краю. Легенда про Сокола. Чи про Сокіл...

    Щодо назви села, то тут існують дві легенди. Одна розповідає, що в сиву давнину на скелястих берегах Дністра водилось багато птахів - соколів. Від того і походить назва села. Друга - про те, що в давні часи, коли ще річка звалась не Дністер, а Тірке, її прямовисні скелі звались соколами.

    Село Завалля

        Одного разу Дверніцькиі об'їжджали свод володіння, землі, поля... Раптом побачили, що під лісом горить вогонь і сидять люди. Пані наказала кучерові під'їхати до вогнища і запитати у людей, що вони тут роблять. У відповідь люди розповіли про те, що їх сім "я переїздить із Київської губернії на постійне проживання за Дністер, у містечко Вікно, до брата найстаршого, їх сім'я складалася з чоловіка, з яким була дружина, дочка і 7 дужих синів. Тоді пані поцікавилася, що вони вміють робити, чим займалися до цього. Почувши у відповідь, що вони ковалі та, побачивши дужих молодих людей, як свіжу робочу силу. Дверніцька запропонувала їм залишитися на її землях, дозволивши обрати собі місце у цих чагарниках, рубати ліс і будувати дім. Чоловік подумав, обглядівся і ця місцина йому сподобалась. Він одразу дав згоду залишитися. Так по інший бік Збруча з'явилися перші поселенці: на прізвище Ничвидюки. Чоловік із синами побудували дім, а згодом і кузню. Сини одружилися, будуючи свої будинки і село розросталося...

        Після поділів Польщі, за збручанське Завалля потрапило під владу Австро-Угорської імперії.  Саме тоді,  колись одне село,  було  вперше розірване на два шматки, між якими мирною течією протікав Збруч «річка-кордон». А вже у 1914 році правий шматок Завалля відійшов до Польщі і належав їй аж до 1939 року. Існує гарний переказ, що у Заваллі, яке належало Австро-Угорщині в честь скасування тут кріпацтва 1848 року було збудовано хрест і посаджено липу, коли липу зрубали, кілька днів з-під неї текла чиста прозора вода, а на місці хреста побудували капличку в якій і сьогодні збираються люди на служіння.

        Церква - місце єднання, очищення душ багатьох поколінь, саме вона в давні часи була центром багатьох подій, свідком добра і лиха.

        Часто можна почути серед старших поколінь легенду, що дуже давно і ніхто не згадує століття), за Завалям була побудована дерев’яна церква і під впливом природних процесів, а можливо й історичних, вона провалилась під землю. Кажуть, що у великі свята чутки звідти передзвін церковного дзвону.

        Чи легенда, чи правда, а за архівними даними церква у Заваллі була побудована вже у 1565 році.

        Віками стояла скеля побіля Завалля, висока і стрімка, мов стіна, горда у своїй природній давності, загадкові всією собою, окрім хіба вузенького входу, що ледь пробивався з-посеред скелі. Навіть такі знамениті повсюдними потаємних лазів, як сільські хлоп'яки, нічого особливого у тій завалецькій скелі не знаходили - всі ходи закінчувалися тупиками.

        Аж ось 1970 р. київські спелеологи заповзялися дослідити чи не ховалася бува у темряві ходів яка-небудь таємниця...

        Еврика! В одному з ходів відкрилася щілина у стіні. Ледь, протиснулися крізь неї, спелеологи опинилися у печері дивовижно: краси.

        У світлі ліхтарів вона іскрилася різноцвіттям кристалів. переливалася всіма кольорами веселки. Відразу знайшлася назва: «Атлантида!»

        Вперше потрапивши в «Атлантиду», згадуєш легенду про Країну Вічного Сяйва. Жив у ній щасливий і мудрий народ, про його творчу вдачу захоплення і голосне слово мовив мандрівний люд звідусіль. Але багатства і дива казкової країни припали до смаку жорстоким войовничим племенам, які в рабство загнали талановитий народ-майстрів.

        У скелях варвари, натрапивши на печеру, де за переказами місцеві пожильці сховали Красу надбану ними. Довго нишпорили лабіринтамг непрохані зайди, але нічого крім наглої смерті не знайшли тут для себе. Звідки їм було знати, що рукотворний скарб Краси Вічного Сяйва відкривався лише народом чистого серця і доброї душі!..

    Відкрився цей природній скарб нашим односельчанам і а дослідникам.   Сьогодні  -  це   гордість  на тільки  завальчан,   а   й  усіх подолян. Це перлина відома не тільки в Україні, а й на далеко за межами.

        Три   кілометри   підземної  мандрівки  - безмір  радості, особистої насолоди, не згасне враження краси!  На кожному кроці печера вражає дивовижним   склепінням   кришталів,   небаченими   візерунками.   Деякі стіни      начебто  викладені кришталевою -мозаїкою, спалахують білосніжним блиском.

        «Атлантида» задаровує своєю тишею, в ній легко дихається при цілорічній одинадцяти-градусній температурі. Це карстова печера у Подільсько-Буковинській карстовій області, у межах Подільської височини на Лівобережжі річки Збруч, біля с. Завалля Хмельницької області.

        Вона являє собою систему невеликих залів з'єднаних сіткою ходів - складається з трьох ярусів. В основі горизонтальної будови «Атлантиди» - широкі і високі галереї першого ярусу, утворені потужними локалізованими підземними потоками. На перетині галерей з ходами другого ярусу - великі зали заввишки до 123 метрів. Порожнини другого ярусу розміщені на 8-9 метрах вище від нижнього.

        У    печері    виявлені    вторинні     кристалічні    утворення,    водно гравітаційні відклади. Утворилася печера у гіпсових відкладах. Одна  з найбільш мальовничих печер, вона є геологічною пам'яткою природи республіканського значення.